Історії проєкту «Україна у вогні» на платформах «Інстаграм» та «Твіттер» засновані на розповідях 27-річної Каті із блокадного Маріуполя. Дівчина уособлює збірний образ українки, на очах якої російська армія скоює криваві злочини проти людства. Катя стає голосом тисяч жінок — мовчазних свідків нелюдських дій окупантів у Маріуполі, Бучі, Чернігові, Харкові, Херсоні, Мелітополі та інших українських містах.

«За кілька днів до нападу росіян Ірина приїхала в Маріуполь, щоб допомогти свекрусі, яка важко захворіла. Виїхати з оточеного міста вона, її чоловік та 10-річний син вже не змогли. Війна застала сім’ю вдруге — у 2014 році вони тікали від війни на Донбасі.

З перших днів у супермаркетах міста стояли великі черги. Потім магазини почали грабувати. Люди хапали не лише продукти харчування, а й алкоголь та предмети побуту. Першою зникла вода. Брали воду із систем опалення під’їздів. Навчилися робити «алхімію» на багатті, перетворюючи технічну воду на питну.

Однієї ночі під час обстрілу відчула, що будинок підскочив. Авіаційна бомба влучила в сусідню 14-поверхівку. Половина будинку зникла, кіоск неподалік злетів у небо і повис на дереві. Після цього, коли ми чули гуркіт літака, ми одразу ховалися.

Одного разу летів літак. Він скинув бомбу на драматичний театр, де ховалися люди. На тротуарі біля нього великими білими літерами було написано «Діти». Це був прямий удар. Вижили лише ті, хто був під сценою. Мало. Якби не авіація, Маріуполь би вистояв.

Були дні, коли ми взагалі не виходили з підвалу через сильні обстріли. Одного разу всі в підвалі захворіли на ротавірус. Спочатку діти, потім дорослі.

Більшість людей гинули від осколкових поранень, коли стояли в черзі по воду або готували їжу біля дому. Так загинув чоловік із сусіднього під’їзду, коли вийшов по воду. Він так і лежав із чайником. Довго.

Загальну кількість загиблих у Маріуполі підрахувати неможливо. Ніхто нікого не рахував. Не прикривав і не ховав одразу, не збирав документів. Люди просто лежали на вулицях, а ми проходили повз них. «Раніше я думала, що померти не страшно, і, можливо, це не остання наша реінкарнація. Але в Маріуполі я зрозуміла, що хочу жити. Я справді хотіла, щоб ніхто не помер». 

Ірина із сином виїхала за кордон, чоловік пішов в армію».

«Маріуполь — це відкрита рана на серці кожного українця. Чи можна повірити, що таке можливо у 21 столітті? Але це факт. І це наша реальність. Жорстокість, цинізм і ненависть. І десятки тисяч скалічених життів…

Зараз окупанти активізують знесення будинків та знищення доказів. Перші комісії у складі колаборантів та мнс росії пішли поквартирним обходом. Людей попереджають про виселення, але маріупольці продовжують жити навіть у під’їздах зі страшними наслідками війни, як на фото».